Используются технологии uCoz
| Був собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних а третій дурний.
Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника
всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній
сорочці, без штанців. Як ось прийдуть, то й їсть, а ні, то він і голодує.
Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися
до царя всі на обід, і хто зробить такий корабель, щоб літав, і приїде на
тім кораблі, за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться: - Піти б то, може, там де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матері: - Підемо ми, - кажуть, - до царя на обід: загубити - нічого не загубимо, а може там де наше щастя закотилося! Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні! - Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу. Старі, - нічого робити, - взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, - пішли вони. А дурень сидить на печі та й собі проситься: - Піду і я туди, куди брати пішли! - Куди ти, дурню, підеш? - каже мати. - Десь тебе й вовки з'їдять! - Ні, - каже, - не з'їдять: піду! Старі з нього спершу сміялися, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, - та й кажуть: - Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син! Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса! - Здорові, діду! - Здоров, сину! - Куди йдете, діду? А той каже: - Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди? - До царя на обід. - Хіба ти, - питає дід, - умієш зробити такий корабель, щоб сам літав? - Ні, - каже, - не вмію! - То й чого ж ти йдеш? - А хто його знає, - каже, - чого! Загубити - не загублю, а може там де моє щастя закотилося. - Сідай же, - каже дід, та спочинеш трохи, по полуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі! - Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите. - Нічого, виймай! От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він зроду й не їв таких!... - От бач! - каже дід. От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. По полуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже: - Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді, - каже, - тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів. Дурень подякував дідові, і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов в ліс. От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав спав... Коли це за якийсь там час чує - хтось його будить: - Уставай, уже щастя твоє поспіло, вставай! Дурень прокинувся, коли гляне - аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались - тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів. Як полетів та й полетів - нижче неба, вище землі - й оком не зглянеш! Летів-летів, коли дивиться дурень: припав чоловік на шляху до землі, вухом та й слухає. Він і гукає: - Здорові, дядьку! - Здоров, небоже! - Що ви робите? - Слухаю, - каже, - чи вже позбирались до царя на обід люди. - А хіба ви туди йдете? - Туди. - Сідайте зо мною, я вас підвезу. Слухало сів. Полетіли. Летіли, летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом - одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче. - Здорові, дядьку! - Здоров, небоже! - Чого ви на одній нозі скачете? - Того, - каже, - що коли б я відв'язав другу, то за одним ступенем увесь би світ переступив. А я, - каже, - не хочу. - Куди ж ви йдете? - До царя на обід. - Сідайте з нами. - Добре. Скороход сів. Знов полетіли. Летіли, летіли, коли дивляться: на дорозі стрілець стоїть і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого. Дурень і крикнув: - Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого? - То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно! - Де ви її бачите? - Е, - каже, - там за сто миль сидить на сухій грушці! - Сідайте з нами! - Добре. Він і сів. Полетіли. Летіли, летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба. - Здорові, дядьку! - Здоров! - Куди ви йдете? - Іду, - каже, - добувати на обід хліба. - Та в вас і так повен мішок! - Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане. - Сідайте з нами! - Добре. Сів і Об'їдало. Летіли, летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, ніби чогось шукає. - Здорові, дядьку! - Здоров! - Чого ви тут ходите? - Пити, - каже, - хочеться, та ніяк води не знайду. - Та перед вами цілісіньке озеро, чому ж ви не п'єте? - Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане! - То сідайте з нами! - Добре. Обпивайло сів. Полетіли. Летіли, летіли, коли дивляться - аж іде чоловік у село й несе куль соломи. - Здорові, дядьку! Куди це несете солому? - У село, - каже. - Ото! Хіба в селі нема соломи? - Е, - говорить, - то не така! - А хіба це яка? - А така, - каже, - що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг. - Сідайте з нами! Морозко сів. І полетіли далі. Летіли, летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима. - Здорові, дядьку! - Здоров! - Куди ви дрова несете? - У ліс. - Ото! Хіба в лісі нема дров? - Чому нема? Е, - говорить, - та не такі. - А які ж? - Там, - каже, - прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де візьметься військо перед тобою! - Сідайте з нами! І той згодився, сів та й полетіли. Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду повикочувані: пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, - сказано, - півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати. Цар дивиться у вікно - аж хтось прилетів на золотому кораблі. Він лакеєві і каже: - Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить до царя: - Якась, - каже, - мужва обідрана! Цар не вірить: - Як, - каже, - можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався! Взяв та й пішов між людьми. - Хто, - питає, - тут на цім кораблі прилетів? Дурень виступив: - Я! - каже. Цар як подивився, що в нього свиточка - латка на латці, штанці - коліна повилазили, то аж за голову взявся: "Як таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видавав?!" Що його робити? І давай йому загадки загадувати. - Піди, - каже не лакея, - скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч - а йому голова з плеч! Лакей і пішов. А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть не п'є. Скороход побачив: - Чому ти, - питає, - не їси? - Де вже мені їсти! І в пельку не йде. І розказав - так і так: - Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої і цілющої... Як я її добуду? - Не журись! Я тобі дістану! - Ну, гляди! Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що. - Скажи, - говорить, - що принесу! От лакей і пішов. А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув, - так в одну мить і набрав води живущої і цілющої. Набрав, утомивсь. "Ще, - думає, - поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи". Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. "Пропав!" - думає. Слухало взяв приставив до землі вухо - давай слухати. Слухав-слухав: - Не журись! - каже. - Під млином спить, вражий син! - Що ж ми будемо тепер робити? - каже дурень. - Як його збудити? А Стрілець каже: - Не бійся: я збуджу! От як нап'яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин - аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь - мерщій туди! Люди обід тільки кінчають, а він приносить ту воду. Цар - що робити? Ну загадувати другу загадку: - Як із їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді, - каже - віддам свою дитину за нього, а не з'їсть, то от: оце меч - а йому голова з плеч! Слухало й підслухав та й розказав дурневі. - Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! - каже дурень. Та й знов зажурився - аж плаче. А Об'їдало й каже: - Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало! Приходить лакей: так і так. - Добре, - каже, - нехай дають! От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба, Об'їдало як почав їсти - усе дочиста поїв і ще просить: - Ех, - каже, - мало! Хоч би ще трошки дали!... Цар бачить , що нічого не вдіє - знову загадав: - Щоб сорок сорокових кухов меду випив за одним духом і сорок сорокових кухов квасу, а не вип'є: оце меч - а йому голова з плеч! Слухало підслухав - розказав; дурень плаче. - Не плач! - каже Обпивайло. - Я, - каже, - сам вип'ю, ще й мало буде! От викотили їм сорок сорокових кухов меду й квасу. Обпивайло як узяв пити, всі до краплі випив, ще й посміюється: - Ех, - каже, - мало! Хоч би ще трошки дали! Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: "Треба його, вражого сина, за світу звести, а то він мою дитину занапастить" От і посилає до дурня лакея: - Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив. А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну запалили: "Так він, такий-сякий, зажариться". Грубник натопив баню - так і пашить; самого чорта, мовляв, можна зажарити! Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню - аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому - й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили. - Оце, - каже, - як я міцно спав! Та й пішов з бані. Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав... - Ну, - каже, - як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч - а йому голова з плеч! А сам думає "Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!.." От і дав наказ. Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче. - Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду? Іде на корабель до товариства: - Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі! - Не плач, - каже той, що ніс дрова, - я тебе виручу. Приходить слуга: - Казав, - каже, - цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна! - Добре, зроблю! - каже дурень. - Тільки, - каже, - скаже цареві, як на віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму! Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине - то й чоловік, що кине - то й чоловік! І такого війська набралось! На ранок прокидається цар - аж чує: грають! Він питає: - Що там так рано грає? - То, - кажуть, - той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів. Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і велів його покликати до себе. Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не впізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець: - Стій! - крикнув. Військо у лаву стало, - як перемите! Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує: - Сідай, мій зятю любий! Вийшла й царівна; як побачила - аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде! От їх швидко й повінчали, такий банкет задали, що аж до неба дим пішов! |