Используются технологии uCoz
| Був собі в одному лісі ведмідь. Та такий дужий та лютий!... Піде було
по лісі і душить та роздирає все, що здибає. Ліс був великий, і звірини в ньому багато, та проте страх пішов на всіх. Адже так і року не мине, а в цілому лісі души живої не залишиться, коли бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили звірі вислати до ведмедя посланців і сказати йому: "Вельмишановний пане ведмедю! Що ти так знущаєшся? Одного з'їси, а десятьох зі злості роздереш і покинеш!... Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби; сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодня присилати одного з-поміж нас, щоб ти його з'їв" Вислухав ведмідь тієї мови та й каже: - Добре! Але запам'ятайте собі; як мене хоч одного дня обдурите, то я вас всіх пороздираю! Від того дня почали звірі день поза день ведмедеві одного з-поміж себе посилати. Почали кидати день у день жеребки; на кого впав той і мусив іти до ведмедя... Одного дня випав жеребок на зайця. Перелякався бідний заєць так, що й не сказати!... Та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався. Тільки випроси собі годинку часу, щоб із жінкою, діточками попрощатись. Та поки жінку знайшов, поки всю свою сім'ю скликав, поки попрощались та наплакалися, та наобнімалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося зайцеві рушати в дорогу. Іде бідолаха до ведмежої гаври. Та не думайте, що йде зайчик кроком-скоком, що біжить вітрові навздогін! Гай, гай! Тепер бідному зайчикові не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постоює, та все рясні сльози витирає, то зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить; серед лісу криниця кам'яна, оцямрована, а внизу вода глибока. Стає заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та зразу повеселішав і аж підскочив з радості. В його голові з'явилась щаслива думка; якби це йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від цього лютого та безрозумного ведмедя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до ведмежої гаври. Було вже надвечір. Ведмідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг діждатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце. - Що це таке? - ревів ведмідь. - Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною вороною я маю бути два дні ситим? О, прокляті звірі! Коли мені зараз не прийде від них страва, то клянусь буком і берестом, що завтра скоро світ рушу до лісу і повидушую все, що в нього є живого! І одного хвоста не лишу!... Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір вже ведмідь не знав, що з собою зробити з голоду й лютості. В такому настрої застав його заєць. - Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря, - кричав на нього ведмідь. - Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? Та я тебе, такого комара, маю цілий день голодний ждати?... Затремтів заєць, почувши ведмежий крик і люті ведмежі слова, та скоро отямився і, ставши на задніх лапках перед ведмедем, промовив, як міг, найчемніше: - Вельмишановний пане! Не моя в тому вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Сьогодні, в день твоїх іменин, вони, ще вдосвіта зібравшись, послали до тебе нас чотирьох, і ми всі вітром пустились до тебе, щоб ти, вельмишановний паночку, мав сьогодні добрий бал. - Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де там тих троє? - запитав ведмідь. - Трапилась нам дуже погана пригода, - мовив заєць. - Міркуючи, що в лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісінько стежкою; коли із кам'яного замку вискочив величезний ведмідь та й до нас: "Стійте!" - кричить. Ми стали. "Куди йдете?" Ми розповіли по правді. "Го, го, - крикнув він, - Нічого с того не буде! Це мій ліс, і я не дозволю, щоб ви своїм м'ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права! Ви мої, і я беру вас собі на обід!" Почали ми проситись, благати, почали говорити, що нині твої іменини, і дуже негарно буде, коли в такий день ти лишишся без обіду. Та де тобі! Ані слухати не хоче. "Я тут пан, - кричить. - і однин маю на вас право! І ніхто мені тут не сміє втручатися!" І взяв нас усіх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельмишановний пане, сам поміркуй, чи ми винні в тому, що ти сьогодні з голоду намлівся, і що тобі далі робити. Почувши це, ведмідь аж увесь наїжачився. Вся його злість обернулась на того нового суперника, що так несподівано став на його дорозі. - Це ще який непотріб непотрібний посмів сюди вдертись! - ревів він, дряпаючи землю пазурами. - Гей, зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки! - Вельмишановний пане! - Це дуже могучий пан, страшний такий. - Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий! - Вельмишановний пане, але він живе у кам'яному замку. - Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його дістану, хоч би він сховався на самий вершок найвищого дерева. Попровадив заєць розлюченого ведмедя до криниці та й каже: - Велика твоя сила! Бач, твій ворог як тільки побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свого замку. - Де він? Де він? - кричав ведмідь, оглядаючись навкруги і не бачачи нікого. - Ходи сюди і заглянь ось тут! - мовив заєць і підвів ведмедя до криниці. Став ведмідь над цямриною, глянув униз - аж там справді ведмідь. - Бачиш свого ворога, - мовив заєць, - як заглядає із свого укріплення? - Я не я буду, коли його звідти не дістану! - мовив ведмідь і як не рикне з цілого ведмежого горла у криницю! А з криниці як на відіб'ється його голос вдвоє сильніше, мов з величезної труби! - Та так? - скрикнув ведмідь. - Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу! Та за тим словом ведмідь бабах до криниці та й там потонув. А заєць скочив щодуху до звірів і розповів їм, яки-то способом він змудрував ведмедя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілому лісі. |