Украинская баннерная сеть
Используются технологии uCoz
| Був собі один чоловік і мав шестеро синів і одну дочку. Пішли сини в поле
орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже: - А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть: - Ми будемо тягти скибку від дому аж до тієї ниви, де будемо орати, - то ти за тією борозною і йди. Поїхали. А змій, що жив за тим полем, взяв ту скибку закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибкою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив. Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері: - Весь день орали, а ви нам не принесли обідати. - Як то не принесли? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала. Брати й кажуть: - Треба йти шукати її. Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там. - Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть! Коли це й змій летить. - А, - каже, - людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися? - Ні, - кажуть, - битися! - Ходімо же на залізний тік! Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці. А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів, - нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошинку та й з’їла. Згодом народився у неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води, - не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь – докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки він ходив, а Котигорошко взяв та й викинув. Приходять люди, як глянули – аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали. От копають далі та й докопались до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається раз Котигорошко в батька, в матері: - Десь повинні бути в мене брат й сестра? - Е-е, - кажуть, - синку, були в тебе і сестра, і шестеро братів, та й таке й таке їм трапилось. - Ну, - каже він, - піду їх шукати. Батько й мати умовляють його: - Не йди, сину: шестеро пішло та й загинуло, а ти один щоб не згинув! - Ні, таки піду! Як же таки свою кров та й не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля. - Скуй, - каже, - мені булаву, та велику! Як почав коваль кувати, то й скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору, та й каже до батька: - Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб. Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже: - Ні, з такою булавою не можна йти шукати братів і сестру, треба скувати другу. Поніс її знову до коваля. - На, - каже, - перекуй, щоб була по мені! Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього – тільки трошки зігнулась. - Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці, - піду. Узяв ту булаву, в торбу – буханців та сухарів, попрощався і пішов. Пішов за тією скибкою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома. - Здорова була, дівчино! – каже Котигорошко. - Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов? Прилетить змій, то він тебе з’їсть. - Отже, може і не з’їсть. А ти хто така? - Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули. - Де ж вони? – питається Котигорошко. - Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли. - Отже, може, я тебе визволю, - каже Котигорошко. - Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка. - Дарма! – відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз: - Ге, - каже, - людський дух пахне! - Де б то не пах, - відказує Котигорошко, - коли я прийшов. - Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися? - Де то вже миритися – битися? – каже Котигорошко. - Ходім же на залізний тік! - Ходім! Прийшли. Змій і каже: - Бий ти! - Ні, - каже Котигорошко, - бий ти спочатку! От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія, - ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка, - і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє, - зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому. От ідуть, а він їм не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться: - Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує, - прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався, - тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі. А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається – прив’язаний. Він як рвонувся – так того дуба й вивернув з коріннями. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому. Підходить до хати, аж чує – брати вже прийшли та й розпитуються в матері: - А що, мамо, чи у вас іще були діти? - Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти. Вони тоді: - Оце ж ми його прив’язали, - треба бігти та одрізати. А Котигорошко як пошпурить тим дубком у хату – замалим хати не розвалив. - Оставайтесь же, коли ви такі! – каже. – Піду я в світ. Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі та іде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко: - Добридень! - Доброго здоров’я! - А що ти, чоловіче, робиш? - Гори розпихаю, щоб шлях був. - А куди йдеш? – питає Котигорошко. - Щастя шукати. - Ну, то й я туди. А як ти звешся? - Вернигора. А ти? - Котигорошко. Ходім разом! - Ходім. Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає з коріннями. - Добридень! - Доброго здоров’я! - А що ти, чоловіче, робиш? - Дерева вивертаю, щоб іти було просторніше. - А куди йдеш? - Щастя шукати. - Ну, то й ми туди. А як ти звешся? - Вернидуб. А ви? - Котигорошко та Вернигора. Ходім разом! - Ходім. Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом – так вода й розступилась, що й по дну можна перейти. Вони до нього: - Добридень! - Доброго здоров’я! - А що ти, чоловіче, робиш? - Та воду відвертаю, щоб річку перейти. - А куди йдеш? - Щастя шукати. - Ну, то й ми туди. А як ти звешся? - Крутивус. А ви? - Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом! - Ходім. Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі – то Вернигора перекине; де ліс – Вернидуб виверне; де річка – Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать – в лісі стоїть хатка. Увійшли – нікого нема. Котигорошко й каже: - Отут ми й заночуємо. Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: - Ти, Вернигора, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання. Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері: - Відчини! - Невеликий пан, відчиниш і сам, - каже Вернигора. Двері відчинились, та й знову хтось кричить: - Пересади через поріг! - Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив на гвіздок на стіні. А сам усе, що було наварено, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався. Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює. - А чого ти запізнився з обідом? - Та задрімав трохи. Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже: - Ти, Вернидуб, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання. Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері: - Відчини! - Невеликий пан, відчиниш і сам, - каже Вернидуб. Двері відчинились, та й знову хтось кричить: - Пересади через поріг! - Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок на стіні. А сам усе, що було наварено, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався. Вернидуб крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює. - А чого ти запізнився з обідом? - Та задрімав трохи. А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було. На третій день зостався Крутивус, - і з ним те саме. А Котигорошко й каже: - Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся вдома. На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері: - Відчини! Відчинив двері, - аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться. - Пересади через поріг! Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться. - А чого тобі? - питає Котигорошко. А ось побачиш чого, - каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко: - То ти такий! – та собі хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там. - Коли ти, - каже, - такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду. Приходить він у хату, - вже й товариство поприходило. - А що обід? - Давно впрів. Пообідали, а тоді Котигорошко й каже: - А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну! Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв. - Е, - каже Котигорошко, - коли він такий, то ходімо його шукати. А де дідок того дуба тяг – там так і знати, що волочено, вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже: - Лізь туди, Вернигоро! - А цур йому! Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус. - Коли ж так, - каже Котигорошко, - полізу я сам. Давайте плести шнури. Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже: - Спускайте! Почали вони спускати, довго спускали – таки сягнули дна, аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити, аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли там усе й сяє золотом та дорогими каміннями. Іде він покоями, аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема. - Ой, - каже, - чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов? - Та я, - говорить Котигорошко, - шукаю діда маленького, що борода аж на сажень волочиться. - Е, - каже вона, - дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього, - він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав. - Не вб’є! – каже Котигорошко. – То ж я йому бороду защепив. А ти ж чого тут живеш? - А я, - каже, - королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить. - Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього! Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволи із дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже: - А чого ти прийшов? Битися чи миритися? - Де вже, - каже Котигорошко, - миритися – битися! От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшли, Котигорошко й гукає: - Агов, побратими, чи ви є? - Е! Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли. Витягли, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок: - І це ваше. І третій їм віддав – усе, що добув. Тоді прив’язав до мотузка королівну. - А це моє, - каже. Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали: - Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнімо його вгору та тоді й пустимо – він упаде та й уб’ється. А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали, - узяв прив’язав до мотузки каменюку та й гукає: - Тягніть мене! Вони підтягли високо, а тоді й кинули, - камінь тільки гуп! - Добрі ж ви, - каже Котигорошко. Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує – на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає: - Хто це вас накрив? А діти кажуть: - Як не з’їси його, то ми скажемо. - Ні, - каже, - не з’їм. - Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив. Гриф прилетів до Котигорошка та й каже: - Кажи, що тобі треба, - я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зостались живі, а то все – я полечу, а тут дощ та град, вони в гнізді й заллються. - Винеси мене, - каже Котигорошко, - на той світ. - Ну, добру ти мені загадку задав. Та дарма, треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду. Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, - полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво – дасть йому трохи води. Довго так летіли, - от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м’яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається: - Чого ти це мені такого доброго дав аж наприкінці? Котигорошко й показав свою ногу. - От чого, - каже. Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води; як притулили литку та покропили тією водою, - вона й приросла. Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться. Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже: - Ви мене зрадили, - мушу вас покарати. Та й покарав. А сам одружився з тією королівною та й живе. |