Используются технологии uCoz
| Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку
посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину. Ото прийшла
черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали городяни,
треба і йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була
така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього
підлестилась та й питається раз: - Чи є, - каже, - на світі такий чоловік, щоб тебе подужав? - Є, - каже, - такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим під небесами стелеться, а як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з кожами трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно. Князівна взяла собі те на думку й думає, якби їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі, - тільки один голубок. Вона вигодувала його ще як у Києві була. Думала-думала, а далі й написала до отця. "Отак і так, - каже, - у вас, панотче, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, панотченьку, і словами, й подарунками, щоб не образився він за яке незвичне слово!" Написала так, прив'язала під крильце голубові та й випустила в вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір'я до князя. А діти саме бігали по подвір'ю та й побачили голубка. - Татусю, татусю! - кажуть. - Чи бачиш - голубок від сестриці прилетів! Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував: - Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину! А далі поманив до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав він до себе всю старшину. - Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою? - Є, князю. Живе над Дніпром. - Як же до нього приступитись, щоб не образився та й послухав? Ото сяк-так порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері та й злякались. Дивляться, сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакенною білою бородою! От один з тих посланців: "Кахи!" Кожум'яка жахнувся, а дванадцять кож тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс: - Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою... А він і не дивиться й не слухає: розсердився, що через них та дванадцять кож порвав. Вони знову давай його просити, давай його благати. Стали навколішки... Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови. Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина. - Чи не послати нам іще молодших? Послали молодших - нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче й не йому кажуть. Так розібрало його за ті кожі. Далі надумався князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки, та як заплакали, то й сам Кожум'яка не витерпів, заплакав та й каже: - Ну, це ж уже для вас я роблю. Пішов до князя. - Давайте ж, - каже, - мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель! Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже: ї - А що, Кириле? Прийшов битися чи миритися? - Де вже миритися? Битися з тобою, з іродом проклятим! От і почали вони битися - аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли і вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій, як вогонь, горить - так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить в воду, щоб прохолодитись трохи, то Кожум'яка вже й обмотався коноплями і смолою обсмолився. Ото вискакує з води проклятий ірод і що розженеться проти Кожум'яки, то він його булавою луп та луп, аж луна йде. Бились-бились - аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне. А по горам народ стоїть, як неживий, зціпивши руки, жде, що то буде! Коли це зміюка - бубух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: - От так Кирило! От так Кожум'яка! А Кирило, вбивши змія, визволив князівну і віддав князеві. Князь уже не знав, як йому й дякувати. Та вже з того часу й почало зватися те урочище, де Кирило жив, Кожум'яками. |