Используются технологии uCoz
| Колись була птиця жайворонок царем, а царицею - миша, і мали вони своє
поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця - давай вони
зерном ділитися. От одне зерно лишнє було. Миша каже: - Нехай мені буде! А жайворонок каже: - Нехай мені! Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже: - Ну, я лучче його перекушу. Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів, - і почали війну. Як вийшли в ліс, - то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; а птиця як візьме, літаючи, бити звірів... Так бились цілий день, а потім увечері сіли спочивати. Коли цариця огляділась, - аж немає на війні комашні! Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил. На другий день, тільки що розвиднілося, цариця кричить: - Ану, вставайте воюватися! Птиця що підійметься, то й упаде на землю, - там звір її й розірве. Отак цариця-миша звоювала царя-жайворонка. А один орел бачить, що лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець, побачив що орел сидить на дереві, - як націлиться на нього. А той орел так просить його: - Не бий мете, голубчику, я тобі в великій пригоді стану! Стрілець удруге націливсь, він ще його просить: - Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану! Стрілець ще наміривсь, утретє; орел знов його почав просити: - Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе, - я тобі в пригоді стану! Стрілець повірив йому; поліз, зняв з дерева та й несе додому. А орел йому й каже: - Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають. А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік з'їв та й каже тому чоловікові: - Пусти мене, я політаю; побачу, чи вже відросли крила. Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому: - Ще в мене мала сила, - заріж іще одну корову! Той чоловік послухав його й зарізав. Орел з'їв її за рік. Та знову - як полетів... Пролітав мало не цілий день, - увечері знову прилітає та й каже йому: - Заріж іще й бугая! Той чоловік думає: "Що тут робити - чи зарізати, чи ні?". А потім і каже: - Більше пропало, - нехай і це пропадає! Узяв і зарізав йому бугая. Орел як з'їв і того бугая, таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо - аж під хмарами. Коли це прилітає та й каже тому чоловікові: - Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував ти мене, тепер же сідай на мене. Той чоловік питається: - Що з того буде? А він йому: - Сідай! Той і сів. Орел його поніс аж під хмару, а потім і пустив додолу. Той чоловік летить додолу, - коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже: - А що, як тобі здавалось? А він йому каже: - Так, наче я вже неживий був. Тоді орел йому каже: - Отак саме мені було, як ти на мене націлився. Потім каже: - Сідай знов! Тому чоловікові й не хотілось сідати на нього, - ну, нема що робити, - таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а там як скинув його з себе - та й підхопив так, може, як на два сажні від землі, та й питається його: - А що, як тобі здавалось? А він йому каже: - Так, наче вже кістки мої розсипались. Тоді орел йому каже: - Так само й мені було, як ти вдруге націлився. Ну, ще сідай. Той сів. Він як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу та підхопив уже аж коло землі, а тоді й питається його: - - А що, як тобі здавалось? А той йому каже: - Так, наче мене зовсім не було вже на світі. Тоді орел йому й каже: - Отак же само мені було, як ти втретє націлився. А потім каже: - Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені ні я тобі. А тепер сідай на мене та будемо летіти до моєї господи. Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А орел тому чоловікові й каже: - Іди у хату, та як будуть питати тебе: чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: "Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу". Він приходить у хату; коли це йому кажуть: - Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже: - Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються: - Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну, - та ні чутки, ні звістки... А він їм каже: - Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу. Вони тоді: - Лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце. От він виходить з хати й каже орлові: - Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце. Орел йому й каже: - Летімо далі! Летять та й летять, та й прилітають до його брата; той чоловік і тут те саме говорив, що в дядька, - та на дали й тут яйце-райце. Прилітають до орлового батька, а орел тому чоловікові й каже: - Іди в хату, то як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш. Увіходить він у хату, а йому й кажуть: - Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже: - Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися: - Чи не бачив ти нашого сина? Бо вже як немає - четверте літо: десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там... А він їм каже: - Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу. Батько орлів каже йому: - Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей. Він каже: - Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце! - Піди ж приводь, - зараз тобі дамо! Він уводить його в хату. Тоді батьки його так зраділи, а тому чоловікові дали яйце-райце і сказали: - Тільки не розбивай ніде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його й розіб'єш. Він іде та йде, та так схотілося пити йому. Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця! Верне та верне. Гониться він за тим скотом; що с того боку піджене, то цей з цього розійдеться. Кричить бідолаха, нічого сам не зробить! Коли це іде проти нього змія та й каже йому: - Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей зажену в те яйце? А він їй: - А що тобі дати? Вона йому й каже: - Даси те, що без тебе стало дома? А він каже: - Дам! Ото вона гарненько загнала той скот у яйце, заліпила те яйце й дала йому в руки. Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками: - Це ж тебе, сину, віддав змії! Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть: - Нема що робити, - журбою не поможеш! Якось треба жити! Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот, - забагатів. Живуть вони, аж і син підріс. От той син і каже: - Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде. Та й пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому й каже: - Зроби мені троє діл та й підеш додому; а як не зробиш, то я тебе з'їм! А коло її хати був великий луг - скільки оком сягнути! Так вона йому й каже: - Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирти склав і щоб в ту ніч з тієї пшениці мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала. Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі жила зміїна дочка зачарована. Він приходить туди та й плаче. А та дочка й питається: - Чого ти плачеш? - Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч... - А що ж таке? Він їй і розказав. Вона йому й каже: - Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як вона сказала. Він каже: - Добре! Вона йому й каже: - Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю. От пішла дівчина до того лугу та як свисне! - той луг тріщить, лущить, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється... І до світу спекла вона паляницю, дала йому, - він приніс її до змії в хату і поклав на столі. Змія прокидається - вийшла в двір та й дивується на той луг, що тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже: - Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! Та зараз йому й загадала: - Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ту пшеницю продав на байдаки. Як устану рано, то щоб все було готове! Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. То дівчина його й питається: - Чого ти плачеш? Він їй розказав те все, що йому змія загадала. А дівчина йому й каже: - Лягай спати тут, я це все пороблю. А сама як свисне! - так та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються... Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор. Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала. Тоді загадує йому втретє: - Щоб ти за цю ніч спіймав золотого зайця й раненько щоб приніс мені в хату. Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. То дівчина його й питається: - Що загадала? Він розказав. - Оце вже не жарти, - каже та дівчина, - хто його знає як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а піду та буду гонити з нори. І гляди ж: що тільки буде виходити з нори, - бери його: то золотий заєць! Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його: - А що, нічого не вилазило? А він каже: - Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив. А вона йому каже: - А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, а держи його! Полізла та й жене. Коли це виходить така стара баба та й питається того парубка: - Чого ти, сину, тут шукаєш? А він їй каже: - Золотого зайця. Вона йому: - Де він тут ужавшя? Тут його нема! Сказала це та й пішла від нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його: - А що, нема зайця? І ніщо не виходило? Він каже: - Ба ні! Виходила баба стара та й спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його нема, то я її й пустив. Тоді вона й каже: - Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, - тільки не віддавай у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе і мене. От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем. Він узяв приніс того зайця, положив його на стільці та й каже змії: - Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже: - Добре, йди! А змія тільки з хати, а заєць перекинувся дівчиною та за тим хлопцем. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка, - давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними. Вони чують - стугонить земля. Тоді дівчина й каже: - Це вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; як будуть питатись тебе: "Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюдою?" - то скажеш що тоді йшли, як ця пшениця сіялась. Коли це змій летить та й питається того діда: - Чи не бачив тут - не йшли сюдою парубок з дівчиною? А він каже: - Йшли. Той питається: - Давно ж вони йшли? Дід: - Тоді, я ця пшениця сіялась. Змій каже: - Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало. Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати далі. Прилітає змій додому. Змія його й питається: - А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже: - Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив - тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, - так я й вернувсь. Тоді змія йому каже: - Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав! Летить змій. Ті чують, що летить ізнов - аж земля реве, - так дівчина й каже: - Ой, летить ізнов! Зроблюсь я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти - ченцем; та як буде змій питатись, чи не бачив таких, то скажеш: "Бачив тоді, як оцей монастир будувався". Коли це летить змій та й питає цього ченця: - Чи не бачив - не йшли тут парубок і дівчина? А він каже: - Бачив тоді, як оцей монастир будувався. А змій каже йому: - Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як зроблено. Сказав це й вернувся назад. Приходить додому та й розказує змії: - Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; але я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало. Тоді вона й каже: - Чом ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив; то ж вони! Тепер я сама побіжу! Побігла! Так біжить! А ті чують - земля реве і гаряча. Дівчина тоді й каже йому: - Ой, тепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем. Зробила. Прибігла змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою, - давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не візьме його. Гонилась, гонилась, - так-таки й не вловила та надумала воду випити. Стала пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула. Ото тоді та дівчина, що була рибою, й каже тому парубкові, що був річкою: - Тепер вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь. Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: "Як же мені не поздоровкатися з дядьковою дитиною? Так вони подумають щось погане про мене". Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, - так і забув за ту дівчину. Ото побув він дома півроку та й надумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився. От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав, - хоч її ніхто й не знав, що вона за одна. Стали бгати шишки; та дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й стали живі. Голубка й почала говорить до голуба: - А ти забув, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до змії відніс? А голуб каже: - Забув, забув! Потім знов голубка каже: - А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продав на байдаки? А голуб каже: - Забув, забув! Потім знов голубка каже: - А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув? А голуб каже: - Забув, забув! Тоді парубок і згадав за ту дівчину, - за цю-таки саму, що голуби поробили, - та ту другу покинув, а з цією оженивсь. І тепер живе так добре! |